автор: Ф.А.Хайек

Коли Монтеск’є та творці американської конституції сформулювали концепцію обмежувальної конституції, яка виникла в Англії, їхньою головною метою було забезпечення інституційних гарантій індивідуальної свободи, і механізмом, на який вони в цьому поклалися, був поділ влад. Цей поділ владних функцій у відомому нам вигляді — між законодавчими, судовими та адміністративними органами — не досяг того, чого від нього сподівалися. Повсюдно уряди конституційним шляхом отримали повноваження, яких, за задумом, їх треба було позбавити. Перша спроба забезпечити індивідуальну свободу за допомогою конституцій зазнала явної поразки.

Під конституціоналізмом мається на увазі обмеження державної влади. Однак тлумачення традиційних формул конституціоналізму дозволило узгодити їх із концепцією демократії як форми правління, в якій воля більшості з будь-якого конкретного питання є необмеженою. Внаслідок цього вже робилися цілком серйозні припущення, нібито конституції —це пережиток минулого, недоречний у сучасній концепції держави. І справді, яку функцію виконує конституція, що уможливлює всемогутність державної влади? Чи полягає ця функція лише в тому, аби державні органи, незалежно від їх цілей, працювали злагоджено й ефективно?

За таких обставин цілком доречно запитати, що б робили сьогодні творці ліберального конституціоналізму, якби у прагненні до своїх цілей мали в своєму розпорядженні весь досвід, набутий нами від того часу. З історії останніх двох століть ми мали б навчитися багато такого, чого ці люди, попри всю їхню мудрість, не могли знати. Мені їхні цілі здаються як ніколи актуальними. Однак ужиті ними засоби виявилися неадекватними, й тому виникла потреба у створенні нових інституцій.

В іншій книжці («Конституція свободи») я спробував заново сформулювати (і, сподіваюся, спромігся певною мірою прояснити) традиційну доктрину ліберального конституціоналізму. Однак лише після завершення тієї праці мені стало цілком зрозуміло, чому ці ідеї не дістали підтримки з боку ідеалістів, що їм завдячують своїм існуванням усі великі політичні рухи; я зрозумів також, які з головних переконань сьогодення виявилися несумісними з цими ідеалами.

Тепер мені здається, що причинами такого розвитку подій були передусім такі: втрата віри у справедливість, незалежну від особистих інтересів; як наслідок, використання законодавства для санкціонування примусу — не лише заради запобігання неправомірним діям, а й заради досягнення конкретних результатів для цілком визначених осіб чи груп; змішування в одних і тих самих представницьких зібраннях двох різних завдань: формулювання норм гідної поведінки та керування державою.

До написання ще однієї книжки на ту саму загальну тему, що й попередня, мене спонукало усвідомлення того, що збереження суспільства вільних людей залежить від здатності осягнути три підставові моменти, які ніколи не було належним чином розвинуто й яким присвячені три основні розділи цієї книжки. Перше — це те, що самостворений, або спонтанний, порядок і організація — різні речі, й відмінність між ними пов’язана з двома різними типами правил чи норм, які в них переважають. Другий момент: те, що сьогодні повсюдно вважається за «соціальну», тобто розподільну, справедливість, має сенс лише в другому з цих двох типів порядку — організації, але є безглуздим і цілком несумісним із тим спонтанним порядком, який Адам Сміт називав «великим суспільством», а Карл Поппер — «відкритим суспільством». Третій момент полягає в тому, що поширена модель ліберальних демократичних інститутів, у якій один і той самий представницький орган установлює норми гідної поведінки й керує державою, неодмінно матиме наслідком поступове перетворення спонтанного порядку вільного суспільства на тоталітарну систему, поставлену на службу певній коаліції організованих інтересів.

Цей хід подій, як я сподіваюся показати, є не якимось неминучим наслідком демократії, а лише результатом тієї конкретної форми необмеженої державної влади, з яким почали ототожнювати демократію. Якщо я правий, то ця конкретна форма репрезентативного правління, яка тепер домінує в західному світі й яку багато хто вважає своїм обов’язком захищати (бо помилково розглядає як єдину можливу форму демократії), очевидно, насправді має природжену тенденцію уводити нас від ідеалів, яким вона була покликана слугувати. Навряд чи можна заперечувати проти того, що з початком визнання цього типу демократії ми віддаляємося від ідеалу індивідуальної свободи, найнадійнішим гарантом якого він уважався, і тепер дрейфуємо в бік системи, якої ніхто не бажав.

Однак є досить ознак того, що необмежена демократія — нерозважливий їздець, а її падіння супроводжуватиметься не гучним галасом, а скигленням. Уже стає зрозуміло, що викликані нею численні сподівання можна справдити, лише відібравши повноваження на ухвалення рішень у демократичних зібрань і передавши їх визнаним коаліціям організованих інтересів та їх найманим фахівцям. Адже функцією представницьких органів, як ми вже зазначали, стала «мобілізація згоди», тобто не висловлювання думки тих, кого вони представляють, а маніпулювання нею. Рано чи пізно люди виявлять не лише те, що знаходяться у владі нових монополій, а й те, що політичний апарат парадержавної влади, який виник як логічний наслідок держави-постачальниці, створює безвихідь, не дозволяючи суспільству зробити ті пристосування, які необхідні в мінливому світі для збереження існуючого життєвого рівня, не кажучи вже про його підвищення. Мабуть, мине деякий час, перш ніж люди визнають, що створені ними інститути завели їх у такий глухий кут. Однак почати обмислювати вихід із нього, мабуть, не зарано. А впевненість у тому, що це вимагатиме певного докорінного перегляду поширених нині переконань, змушує мене наважитися тут на певну інституційну винахідливість.

Якби я знав, публікуючи книжку «Конституція свободи», що мені доведеться вирішувати завдання, яке я поставив перед собою в теперішній праці, я би приберіг цю назву для неї. Тоді я вживав термін «конституція» в широкому сенсі — як ми його вживаємо для характеристики стану здоров’я людини. І лише в теперішній книжці я звертаюся до питання, які конституційні (в юридичному сенсі) заходи могли б виявитися найсприятливішими для індивідуальної свободи. У попередній праці я обмежився (за винятком одного-єдиного натяку, поміченого, мабуть,небагатьма читачами) викладенням принципів, яких мали б дотримуватися держави існуючих типів, якби бажали зберегти свободу. Дедалі більше усвідомлення того, що загальноприйняті інститути роблять це неможливим, змусило мене ще більше зосередитися на ідеї, яка спочатку здавалася привабливою, але не здійсненною, — аж поки ця утопія не втратила своєї незвичності і я не почав розглядати її як єдиний спосіб розв’язання проблеми, що виявилася нерозв’язною для творців ліберального конституціоналізму.

Однак до цієї ідеї — ідеї конституційного заміру — я звертаюся лише в 3-му томі даної праці. Аби зробити пропозицію радикального відступу від усталеної традиції хоч скільки-небудь правдоподібною, треба було піддати критичному перегляду не лише актуальні переконання, а й реальне значення деяких фундаментальних концепцій, які ми продовжуємо підтримувати лише на словах. Мені досить швидко стало зрозуміло, що для виконання цього завдання фактично доведеться зробити для XX сторіччя не менше того, що зробив Монтеск’є для XVIII-гo. Гадаю,читач повірить мені, якщо я зізнаюся, що впродовж роботи над цією книжкою я неодноразово зневірявся в своїй здатності хоча б наблизитися до поставленої перед собою мети. Я не маю при цьому на увазі, що Монтеск’є був також великим літературним генієм, змагатися з яким просто науковцю безнадійно. Я говорю про суто інтелектуальну проблему, яка випливає з тієї обставини, що для Монтеск’є ця царина дослідження ще не була розколотою на численні спеціальні галузі, тим часом як відтоді для будь-кого стало неможливо подужати навіть найзначніші праці на цю тему. І все ж таки, незважаючи на те, що сьогодні проблема належного суспільного ладу вивчається з різних точок зору: економіки, правознавства, політології, соціології та етики, — цю проблему можна успішно розв’язувати лише як одне ціле. Це означає, що жоден з тих, хто сьогодні візьметься за таке завдання, не може претендувати на професійну компетентність у всіх сферах, з якими йому доведеться мати справу, або на обізнаність зі спеціальною літературою по всіх питаннях, що виникатимуть.

Згубні наслідки вузької спеціалізації ніде так не очевидні, як у двох найстаріших із цих дисциплін: політичній економії та праві. Філософи XVIII ст., яким ми завдячуємо підставовими концепціями ліберального конституціоналізму, — Девід Г’юм та Адам Сміт — не менше за Монтеск’є турбувалися про те, що дехто з них називав «мистецтвом законодавства», тобто про принципи політики в найширшому значенні цього слова. Однією з головних тем цієї книжки буде те що норми гідної поведінки, досліджувані правознавцями, слугують тому чи іншому типу порядку, природа якого цим фахівцям значною мірою невідома, а цей порядок досліджується здебільшого економістами, які, в свою чергу, так само не уявляють природи норм поведінки, на яких ґрунтується досліджуваний ними порядок.

Однак найповажнішим наслідком розпаду колись спільного терену досліджень на окремі спеціальні галузі стало те, що після нього лишилася якась «нейтральна зона», розпливчастий предмет, який іноді називають «соціальною філософією». Деякі з основних суперечок, що точаться всередині цих спеціальних дисциплін, фактично пов’язані з розходженнями щодо питань, які не притаманні жодній з них, жодною з них не вивчаються систематично й на цій підставі вважаються «філософськими». Цим часто користуються для виправдання мовчазної позиції, яка, вважається, ані потребує раціонального обґрунтування, ані піддається йому. Однак відповіді на ці критичні питання,від яких цілковито залежать не лише тлумачення фактів, а й політичні позиції, можуть і повинні даватися на підставі фактів і логіки. Ці питання є «філософськими» лише в тому сенсі, що деякі поширені, але хибні переконання виникли під впливом філософської традиції, яка постулює неправильну відповідь на питання, що піддаються точній науковій трактовці.

У першому розділі я намагаюся довести, що певні поширені наукові та політичні погляди залежать від конкретної концепції формування соціальних інститутів, яку я назвав «конструктивістським раціоналізмом», — концепції, згідно з якою всі соціальні інститути є й мають бути продуктом свідомого заміру. Можна довести хибність як фактичних, так і нормативних висновків цієї інтелектуальної традиції, адже не всі існуючі соціальні інститути є продуктом заміру, і було б неможливо поставити соціальний лад у цілковиту залежність від заміру без одночасного значного обмеження застосування наявних знань. Цей помилковий погляд тісно пов’язаний із так само хибним уявленням про людський розум як про річ, що стоїть поза природним і суспільним всесвітом, а не є продуктом того самого процесу еволюції, якому завдячують своїм існуванням інститути суспільства.

У мене насправді виникло переконання, що не лише деякі наукові, а й найважливіші політичні (або «ідеологічні») новочасні розходження зрештою ґрунтуються на певних засадничих розбіжностях між двома філософськими напрямками, і помилковість одного з них можна довести. Зазвичай обидва ці напрямки відносять до раціоналізму, але я зробив би між ними розрізнення, назвавши один із них еволюційним (або, як у Карла Поппера, «критичним») раціоналізмом, а інший — конструктивістським (за Поппером — «наївним»). Якщо довести, що конструктивістський раціоналізм ґрунтується на фактуально хибних припущеннях, то помилковою виявиться також ціла родина як наукових, так і політичних філософських шкіл. У теоретичній сфері від цієї помилки особливо залежать правовий позитивізм і пов’язане з ним переконання в необхідності необмеженої «суверенної» влади. Те саме стосується утилітаризму, принаймні його специфічного, «вчинкового» варіанту. Підозрюю також, що досить значна частка того, що називають «соціологією», є безпосереднім породженням конструктивізму, адже він подає свої цілі як «створення майбутнього людства» або, як написав один із авторів, заявляє, «що соціалізм — логічний і неминучий наслідок соціології». Сюди фактично можна віднести всі тоталітарні доктрини, з-поміж яких соціалізм є просто найшляхетнішою та найвпливовішою. Причиною їх хибності є не цінності, на яких вони ґрунтуються, а неправильне уявлення про ті сили, що уможливили виникнення «великого суспільства» та цивілізації. Демонстрація того, що розходження між соціалістами та несоціалістами ґрунтуються зрештою не на різних ціннісних судженнях, а на суто інтелектуальних проблемах, що піддаються науковому розв’язанню, здається мені одним із найважливіших наслідків того ходу думок, якого я дотримуюся в цій книжці.

Мені видається також, що та сама фактуальна помилка тривалий час вважалася причиною нерозв’язності найкритичнішої проблеми політичної організації: як обмежити «волю народу», не ставлячи над нею іншої «волі». Визнавши, що основний устрій «великого суспільства» не може цілковито ґрунтуватися на замірі й тому не може прагнути до конкретних передбачуваних результатів, ми одразу зрозуміємо, що вимога підкорення загальним принципам, схваленим громадською думкою, як умова законності будь-якої влади цілком здатна ефективно обмежувати конкретну волю будь-якої влади, в тому числі влади більшості на даний момент.

Щодо цих питань, які становитимуть головний об’єкт моїх досліджень, філософська думка, здається, не дуже просунулася вперед із часів Девіда Г’юма та Іммануїла Канта, і в деяких аспектах наш аналіз продовжуватиметься з того місця, на якому вони зупинилися. Ці філософи ближче за будь-кого з наступних дослідників підійшли до чіткого визначення статусу цінностей як незалежних і провідних умов будь-якого розумного будівництва. Зрештою, те, чому я присвятив цю книжку (хоча здатний розглянути лише один невеличкий аспект цієї проблеми), — це те зруйнування цінностей через наукову оману, яке дедалі більше здається мені великою трагедією нашого часу; – трагедією тому, що цінності, розвінчання яких стане наслідком цієї наукової омани, становлять необхідне підложжя всієї нашої цивілізації, включно з тими самими науковими зусиллями, що було повернуто проти них. Тенденція конструктивізму подавати ці цінності, що їх він не здатний пояснити, як визначені довільними людськими рішеннями, актами волі чи просто емоціями, а не як необхідні фактичні умови, що вважаються їхніми тлумачами за самозрозумілі, дуже сприяла розхитуванню основ цивілізації та самої науки, яка також ґрунтується на системі цінностей, що не піддаються науковому доведенню.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *